Я психолог, що працює в гештальт-підході.

Для мене терапія - це передусім простір, де людина може бути справжньою. Не зібраною, не правильною, не зручною і не обов'язково сильною.

До мене можна прийти з болем, слізьми, страхом, злістю, соромом, розгубленістю, суперечностями та історіями, про які важко розповідати навіть самому собі. У житті кожної людини може відбуватися дуже різне, і мені важливо, щоб поруч зі мною їй не доводилося додатково захищатися від осуду чи оцінки.

Я вмію бути поруч із сильними почуттями та важкими історіями. Мені не потрібно терміново прибирати сльози, заспокоювати людину чи знаходити правильне пояснення її переживанням. Я можу залишатися поруч, коли боляче, страшно, хаотично або здається, що те, що відбувається, неможливо витримати.

Я дуже дбайливо ставлюся до історії кожного клієнта. У мене немає завдання оцінювати людину, шукати в ній «правильне» і «неправильне» чи змушувати її відповідати якимось уявленням про те, як вона має жити.

При цьому дбайливість для мене - це не пасивність. Я можу ставити складні запитання, звертати увагу на суперечності і на те, що відбувається між нами прямо зараз. Але роблю це без тиску і без позиції «я знаю краще».

Мені важливо, щоб у терапії людина поступово могла відчути:

«Тут зі мною нічого не потрібно зображати. Я можу принести сюди все, що зі мною відбувається, і мене не будуть за це соромити чи засуджувати».

Я сприймаю терапевтичний контакт як спільну роботу. Я не проживаю життя клієнта замість нього і не даю готових рецептів. Я залишаюся поруч, допомагаю витримувати й досліджувати те, з чим людина стикається, і разом із нею шукаю те, що може призвести до змін.

Я за терапію, у якій достатньо місця і для болю, і для сили, і для суперечностей, і для людської вразливості. Навіть якщо в якийсь момент здається, що весь світ проти мого клієнта, у терапевтичному кабінеті він не залишиться сам. Я буду на його боці - не в сенсі безумовного схвалення будь-яких його вчинків, а в сенсі безумовної людської підтримки, поваги і готовності разом розібратися в тому, що з ним відбувається.

Мені важливо, щоб людина знала: я не стану ще однією людиною, від якої їй потрібно захищатися. Я можу не погоджуватися, ставити незручні запитання, звертати увагу на суперечності й досліджувати наслідки її рішень - але при цьому не перестану бути поруч із нею і не перетворю терапію на суд над її життям.